Get Adobe Flash player
Home Освіта та наука АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Опитування

Як ви оцінюєте стан освіти в Україні за 5-ти бальною шкалою?
 

Статистика сайту

free counters

РГ ЗиГзаг

Яндекс.Метрика

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Рейтинг статті: / 2
НайгіршеНайкраще 

Актуальність теми дослідження. Аналіз будь-якої сфери суспільного життя свідчить про динамічний характер розвитку людства. Зміна ідей, знань, технологій відбувається швидше, ніж зміна людського покоління. А це означає, що при звичній, традиційній освіті навчити людину на все життя неможливо. Людство вступило на інноваційних шлях суспільного розвитку, коли мінливість стає ключовою рисою способу життя людини.


ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КУРКО Микола Нестерович

УДК 351.74 (477)

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Спеціальність 12.00.07 – адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Харків – 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Харківському національному університеті внутрішніх справ, МВС України.

Науковий консультант:

доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України,

Заслужений юрист України

Бандурка Олександр Маркович,

Харківський національний університет

внутрішніх справ, ректор.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Проценко Тарас Олександрович,

Державний науково-дослідний інститут
МВС України, перший заступник начальника;

доктор юридичних наук

Угровецький Олег Петрович,

Харківська об’єднана податкова

інспекція Державної податкової

адміністрації в Харківській області, начальник;

доктор юридичних наук, професор

Конопльов В’ячеслав В’ячеславович,

Одеський державний університет

внутрішніх справ, перший проректор.

Захист відбудеться «28» жовтня 2010 р. о 9.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.64.700.01 у Харківському національному університеті внутрішніх справ (61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ ( 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).

Автореферат розісланий «28» вересня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради                                                                                               Р.С. Мельник

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Аналіз будь-якої сфери суспільного життя свідчить про динамічний характер розвитку людства. Зміна ідей, знань, технологій відбувається швидше, ніж зміна людського покоління. А це означає, що при звичній, традиційній освіті навчити людину на все життя неможливо. Людство вступило на інноваційних шлях суспільного розвитку, коли мінливість стає ключовою рисою способу життя людини.

Різноманітні зміни, що вимагають світоглядних коректив в освітній сфері, відбуваються у взаємовідносинах людини і світу, держави і світу, людини і держави. З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу, забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для набуття Україною членства у Європейському Союзі указами Президента України затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу. Основними напрямами культурно-освітньої і науково-технічної інтеграції визначено впровадження європейських норм і стандартів в освіті, науці і техніці, поширення власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС.

Освіта в сучасних умовах є могутнім чинником розвитку духовної культури Українського народу, відтворення інтелектуальних і продуктивних сил суспільства, запорукою громадянського миру і майбутніх успіхів у зміцненні й утвердженні авторитету України як суверенної, незалежної, демокра­тичної, соціальної та правової держави – повноправного члена європейської та світової спільноти. Освіта і майбутнє – два ключові аспекти, з позицій яких слід розглядати стан справ, що склався в галузі вищої освіти, та визначати її перспективи.

Національна система освіти функціонує у правовому полі, що ґрунтуєть­ся на Конституції України, законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про загальну середню освіту», «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про охорону дитинства», «Про професійно-технічну освіту», Національній доктрині розвитку освіти.

Огляд наукових праць з проблем функціонування галузі вищої освіти в Україні свідчить, що і вітчизняні вчені все більше починають приділяти увагу дослідженню даної проблематики. Питаннями організації та розвитку галузі вищої освіти займаються наукові установи Національної академії наук України, Національної академії правових наук України, галузеві науково-дослідні інститути і вищі навчальні заклади. Про це свідчать праці: Н. Абашкіної, І. Агафонова, Ю. Алексєєва, В. Андрущенка, О. Аніщенко, О. Бандурки, В. Бебика, Й. Бескида, В. Боброва, В. Богелюка, Т. Боголіба, В. Буковинського, М. Головатого, І. Голосніченка, О. Грішнової, В. Дуженкова, В. Журавського, Б. Данилишина, М. Євнуха, В. Євтушевського, І. Каленюка, О. Копиленка,
К. Корсака, В. Кременя, А. Кузьмінського, К. Левченко, В. Лугового, О. Навроцького, С. Ніколаєнка, Н. Нижник, Т. Оболенської, О. Падалки, М. Панова, О. Сидоренка, О. Сухолиткого, Т. Фінікова, Г. Штейна, В. Юхименка, В. Яблонського та ін. Незважаючи на таке широке висвітлення проблеми науковцями та практиками, багато питань освітянської галузі досліджувалися фрагментарно і потребують комплексного дослідження, напрацювання концептуального підходу до адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні в сучасних умовах.

Зазначене свідчить про актуальність обраної теми дослідження та необхідність подальшого опрацювання організаційних, правових і наукових засад адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження спрямоване на реалізацію положень Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»), затвердженої постановою Кабінету Міністрів України вiд 03.11.1993 р. № 896; Національної програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента України від 18.10.2001 р. № 992/2001; Національної доктрини розвитку освіти, затвердженої Указом Президента України від 17.04.2002 р.; Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2005-2010 рр., затверджених наказом МВС України від 5 липня 2005 р. № 755; п. 7.2 та 9.3 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ 12 грудня 2005 р.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу теоретичних засад, системи правового регулювання та практики управління галуззю вищої освіти в Україні визначити адміністративно-правові засади функціонування вищої освіти в Україні, її роль і значення щодо впровадження демократичних і гуманістичних ідеалів та цінностей, міжнародних норм і стандартів; наукове обґрунтування основ загальної теорії адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні та формування процесів підвищення ефективності набуття якісної вітчизняної освіти, розроблення пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення галузі вищої освіти, а також упровадження наукових здобутків у практику діяльності освітянських установ.

Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно було вирішити такі основні завдання:

- здійснити системно-структурну характеристику адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні та визначити роль, сутність і зміст освітянської галузі в сучасних умовах;

- визначити й охарактеризувати складові механізму адміністративно-правового регулювання вищої освіти з урахуванням завдань і функцій, які ставляться перед освітянською галуззю в сучасних умовах;

- охарактеризувати сутність та зміст правосуб’єктності вищих навчальних закладів і визначити можливість ефективного застосування форм вищих навчальних закладів з метою забезпечення належного виконання завдань вищої освіти;

- з’ясувати сутність та структуру адміністративно-правового статусу вищих навчальних закладів та особливості їх утворення для усіх типів і рівнів акредитації;

- здійснити оцінку стану наукових розробок і визначити існуючі проблеми адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні з метою їх конкретизації та дослідження;

- виявити найбільш суттєві чинники впливу на ефективність адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні і запропонувати основні заходи щодо нейтралізації негативних і сприяння розвитку позитивних чинників;

- визначити особливості економіко-правового регулювання діяльності у сфері освіти, показати залежність стану освіти від матеріально-технічного, фінансового та навчально-методичного забезпечення;

- з’ясувати стан та рівень нормативного забезпечення адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні та сформулювати пропозиції щодо його вдосконалення;

- встановити і охарактеризувати основні принципи та джерела фінансування освіти і визначити шляхи його удосконалення;

- окреслити організаційно-правові заходи державних органів, органів місцевого і громадського самоврядування у сфері освіти,  та запропонувати нові підходи до адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні;

- визначити стан міжнародної співпраці у сфері освіти і запропонувати шляхи його вдосконалення;

- з’ясувати особливості організаційно-правового механізму фінансування у сфері освіти в Україні та запропонувати шляхи його вдосконалення;

- з’ясувати стан реального забезпечення конституційного права на освіту в Україні;

- вивчити позитивний досвід адміністративно-правового регулювання вищої освіти у зарубіжних країнах та визначити можливості його застосування в Україні;

- охарактеризувати вітчизняний і зарубіжний досвід взаємодії вищих навчальних закладів з іншими державними і громадськими інститутами для надання якісних освітянських послуг в умовах інтеграції до Євросоюзу і розробити пропозиції щодо ефективного впровадження і реалізації норм Болонського процесу в Україні;

- визначити напрями реформування вищої освіти в Україні та запропонувати шляхи їх законодавчого забезпечення.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері адміністративно-правого регулювання вищої освіти в Україні.

Предмет дослідження становить адміністративно-правове регулювання вищої освіти в Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали сучасні загальні та спеціальні методи наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат (розділи 1–5). Порівняльно-правовий метод використано для дослідження суб’єктного складу галузі вищої освіти (підрозділи 3.1,3.2.,3.3), характеристики правових засад адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні (підрозділ 1.2,1.4,4.3,4.4.,5.3,6.1), розгляду особливостей адміністративно-правового статусу вищих навчальних закладів (підрозділ 2.1), уточнення значення економіко-правового регулювання діяльності у сфері освіти (підрозділи 5.1,5.3), характеристики основних напрямків розвитку конституційного права на освіту (розділ 6). Системно-структурний метод використано для уточнення ролі вищої освіти, визначення сутності адміністративно-правового забезпечення її розвитку, вивчення організаційних засад науково-методичного забезпечення діяльності у сфері освіти, визначення системи принципів та джерел фінансування освіти, засад цільового використання фінансових ресурсів у сфері освіти (підрозділи 1.1, 1.2, 4.2, 5.2, 5.3). Статистичний і документальний аналіз та метод соціологічного опитування застосовувались для визначення недоліків правового та організаційного забезпечення адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні (розділи 1–6).

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали наукові праці фахівців у галузі філософії, загальної теорії держави і права, теорії управління та адміністративного права, інших галузевих правових наук, в тому числі зарубіжних вчених. Положення та висновки дисертації ґрунтуються на нормах Конституції України, законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, які визначають правові засади регулювання вищої освіти в Україні. Дисертант звертався також до законодавства деяких інших держав, досвід яких щодо правового регулювання та організації надання якісних освітянських послуг може бути використано в Україні. Інформаційну та емпіричну основу дослідження становлять узагальнення практичного функціонування галузі вищої освіти у цілому й вищих навчальних закладів, зокрема, політико-правова публіцистика, довідкові видання, статистичні матеріали.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації вперше у комплексі порушених питань запропоновано концепцію адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень та висновків. Основні з них такі:

вперше:

-        сформульовано основи загальної теорії адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні;

-        комплексно, з використанням сучасних методів пізнання, урахуванням новітніх досягнень правової науки визначаються проблемні правові та організаційні питання становлення, розвитку і функціонування адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні, подано авторське бачення шляхів їх вирішення;

-        основні елементи фінансової діяльності у галузі освіти охарактеризовано у взаємозв’язку з їх метою і завданнями; суб’єктами та об’єктами фінансування; механізмом його реалізації; принципами, формами, методами і джерелами фінансування; механізмом співпраці суб’єктів фінансових ресурсів між собою, органами держави і громадськості; механізмом оцінки ефективності економіко-правового забезпечення;

удосконалено:

-         ознаки, які характеризують підвищення ефективності діяльності системи управління освітою, що має постійно модифікуватися через модернізацію моделі управління процесом її децентралізації, налагодження взаємодії між відповідними державними органами, органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями, розвиток автономії навчальних закладів, посилення та постійне вдосконалення системи громадського освітянського самоврядування, розширення повноважень регіональних органів управління освітою;

-        розуміння системи правового забезпечення, напрямків та форм взаємодії вищих  навчальних закладів з іншим державними установами, органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями, розроблено концепції взаємодії даних суб’єктів;

-        заходи щодо розвитку українського науково-освітнього інформаційного простору, а також національних телекомунікаційних мереж. Сформульовано пропозицію щодо розроблення як цільових програм інформації для всіх без винятку навчальних закладів незалежно від форм власності, так і практичних механізмів їх реалізації;

-        механізми ліцензування та акредитації навчальних закладів, а також у цілому системи атестації та оцінювання знань студентів, обґрунтовано пропозицію про доцільність запровадження сучасної національної системи оцінки та моніторингу якості освіти, яка б максимально поєднувала в собі вимоги міжнародних та державних стандартів, практики та національні традиції;

-        порядок підготовки кадрів у вищих навчальних закладах за державні кошти, а також врегулювання земельних відносин в освітній сфері, зокрема щодо віднесення ділянок, закріплених за державними вищими навчальними закладами, до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну або приватну власність;

дістали подальшого розвитку:

-        обґрунтування необхідності організації навчання відповідно до потреб особистості та ринку праці на базі навчальних закладів різних типів, розвиваючи при цьому нові освітянські технології, державної підтримки інституту безперервної освіти, навчання протягом життя, зорієнтованих на основні соціально-економічні зрушення в суспільстві та світові тенденції розвитку освіти, врахування змін на ринку праці;

-        характеристика міжнародної співпраці навчальних закладів на дво- і багатосторонній основі з міжнародними організаціями та установами (ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, Європейським Союзом, Радою Європи), Світовим банком, зарубіжними освітянськими фондами, іншими міжнародними організаціями, яка має здійснюватися з обов’язковим врахуванням національних інтересів, постійного розвитку та збереження інтелектуального потенціалу нації;

- напрями удосконалення законодавства у сфері фінансування освіти, зокрема, щодо: а) чіткого окреслення підстав та механізму прийняття рішення про запровадження платного навчання та надання платних додаткових послуг державним закладом; б) встановлення доцільного обсягу платних послуг, який може надавати державний навчальний заклад, з тим, щоб при цьому не створювалися перешкоди для якості процесу навчання в межах бюджетного фінансування; в) запровадження механізму формування ціни на платні послуги з навчання, підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації фахівців, додаткові освітні послуги та більш чіткого порядку використання навчальними закладами державної власності (будівель, обладнання, навчально-методичної літератури тощо) при наданні платних послуг в навчальному процесі;

-        характеристика проблемних питань правових та соціальних гарантій права на освіту, уточнено ознаки та окреслено перспективні шляхи їх вдосконалення;

- сформульовано ряд конкретних пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні, у тому числі щодо уточнення ряду положень законодавчих та підзаконних актів.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що:

-        у науково-дослідній сфері ці результати, які у сукупності становлять основи загальної теорії адміністративно-правового регулювання галузі вищої освіти, можуть бути основою для подальшої розробки теоретико-правових та організаційних питань становлення, розвитку і функціонування освітянської сфери в Україні;

-        у сфері правотворчості – висновки, пропозиції та рекомендації, сформульовані в дисертації, можуть бути використані для підготовки і уточнення ряду законодавчих та підзаконних актів, які регулюють функціонування вищої освіти в Україні, при доповненні чинних законодавчих актів конкретними правовими нормами в частині укладення державних контрактів між замовником і виконавцем та визначенні інших істотних умов договорів між вищим навчальним закладом та студентом;

-        у правозастосовній діяльності використання одержаних результатів дозволить підвищити ефективність функціонування вищої освіти в Україні, зокрема при розробці цільових програм інформатизації, визначенні обґрунтованих нормативів фінансування вищої освіти та визначенні механізму розрахунку потреби держави у фахівцях певних спеціальностей;

-        у навчальному процесі – матеріали дисертації доцільно використовувати при підготовці підручників і навчальних посібників з дисципліни «Адміністративне право України», а також при впровадженні сучасної національної системи оцінки та моніторингу якості освіти. Вони уже використовуються під час проведення занять із зазначеної дисципліни у Міжрегіональній академії управління персоналом. Їх враховано також у навчально-методичних розробках, підготовлених автором та за його участю.

Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднено дисертантом на 14-ти міжнародних та науково-практичних конференціях і конгресах. Основні з них такі: «Українське адміністративне право: стан і перспективи реформування» (Харків, 2005), «Адміністративне право і процес: шляхи вдосконалення законодавства і практики» (Київ, 2006), «Інтернет-Освіта-Наука» (Вінниця, 2008), «Бізнес і освіта: неминучість співпраці» (Київ, 2008), «Європейський шлях розвитку України: плани і реалії» (Київ, 2009), «Освіта без кордонів: реалії сьогодення» (Стамбул, 2010), «Запровадження засад Болонського процесу в Україні: аналітична оцінка, здобутки, перспективи» (Київ, 2010), «Освіта впродовж життя: досвід та перспективи розвитку» (Київ, 2010), «Освіта та наука в умовах глобальних викликів» (Сімферополь, 2010), «Державне управління: стратегія і тактика, формування сучасного управлінця» (Київ, 2010) та ін.

Публікації. Основні положення та результати дисертації відображено в індивідуальній монографії «Адміністративно-правове регулювання вищої освіти в Україні», 22 наукових статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, а також тезах доповідей і наукових повідомлень на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається із переліку умовних позначень, вступу, шести розділів‚ поділених на підрозділи, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 388 сторінок. Список використаних джерел складається із 329 найменувань і займає 34 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації‚ визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами‚ мета і завдання‚ об’єкт і предмет‚ методи дослідження‚ наукова новизна та практичне значення одержаних результатів‚ апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Теоретичні засади формування адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні» присвячено з’ясуванню ролі вищої освіти в умовах утвердження соціальної та правової держави, уточненню поняття та принципів забезпечення розвитку вищої освіти, аналізу правотворчої діяльності щодо забезпечення розвитку системи вищої освіти, характеристиці правового регулювання бюджетного фінансування вищої освіти в контексті реформування системи освіти.

У підрозділі 1.1 «Роль вищої освіти в умовах утвердження соціальної та правової держави» зазначається, що основні риси сучасної парадигми освіти визначено в Загальній декларації прав людини, проголошеній і затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН, де відзначається, що освіта має бути спрямована на загальний розвиток людини. Це принципове положення присутнє майже у всіх сучасних зарубіжних програмах розвитку освіти, і в Україні також.

Наголошується, що основна мета освіти полягає в тому, щоб засобами різних форм та методів навчання і виховання підготувати студентів до активної участі в соціальному житті; створити умови для розвитку особистості, здатної не тільки практично оцінювати ситуацію і адаптуватися до соціальних змін, а й оригінально мислити, генералізувати і реалізувати ідеї, продукувати власні, визначати шляхи позитивних перетворень, проявляти ініціативу і творчість.

Розглянуто питання інтелектуальної міграції в якому зазначено, що крім першої складової – від’їзд фахівців за кордон, існує й значна за обсягом друга - фахівці з системи освіти переходять до інших сфер діяльності, зокрема комерційної. Для вищої школи найпробленішим є те, що залишають її найчастіше молоді та обдаровані особистості.

Визначено значення освіти для держави взагалі і враховуючи особливості сучасного стану розвитку українського суспільства, запропонована така класифікація основних функцій вищої освіти: гуманістична, аксіологічна, соціокультурна, соціально-адаптивна, соціально-мобільна (стратифікаційна), інноваційна, соціально-інтегративна, прогностична. Вища освіта зорієнтована на людину, забезпечення її існування, розвитку, самореалізації; є цінністю світової і національної культур; допомагає людині оволодіти культурою свого народу на основі врахування зв’язків з національними культурами інших народів і світової культури загалом; сприяє адаптації людини до соціуму, що динамічно змінюється, а також до професійної діяльності; змінює статусно-рольові форми взаємодії людей; оновлює арсенал знань і способів діяльності людини, формує базис її науково-дослідницької діяльності; залучає людей до інтегративної освітньо-науково-виробничої діяльності, надає досвід інтеграції навчальних, наукових, практичних знань і вмінь, відкриває значні потенційні можливості цього процесу; розкриває сутність майбутньої професії, стабілізує потребу людини в її отриманні, сприяє прояву перспективи професійного розвитку і особистісного зростання людини.

Зроблено висновок, що витрати на підготовку кваліфікованого персоналу для країни та наукові дослідження за своїм економічним змістом є аналогом капіталовкладень, що спрямовуються на розширення основних фондів. Формування трудових ресурсів та утворення основних фондів потребує значних витрат, ефект від яких суспільство отримує протягом кількох десятків років.

У підрозділі 1.2 «Правове забезпечення розвитку вищої освіти України» наголошується на тому, що актуальною для України на даному етапі є глибока та всебічна модернізація сфери вищої освіти з надходженням необхідних для цього ресурсів та створенням механізмів їх ефективного застосування. При цьому, особливо значимим є перехід країни на євроінтеграційний шлях розвитку. Для успішного здійснення процесів модернізації освітньої сфери важливого значення набуває її правове забезпечення, яке стає дієвим інструментом розвитку вітчизняної освітянської галузі.

Основними складовими нормативної бази реформування вищої освіти в Україні є: Конституція України, Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»), Національна доктрина розвитку освіти та Закон України «Про вищу освіту»

Науковці неодноразово звертали увагу на те, що ряд положень зазначених законів залишаються невиконаними. Зокрема, не відбулося децентралізації управління освітою. Через недосконалі правові умови приватний сектор розвивається повільно, а отже, не створює альтернативи та конкуренції державним закладам освіти. Державні стандарти освіти до сих пір не є гнучкими та не враховують регіональних особливостей.

Не створено також умов для участі громадськості в процесі розробки та прийняття рішень в сфері підвищення якості освіти, забезпечення її доступності. Незважаючи на те, що Програма «Освіта» передбачає впровадження державно-громадської системи управління нею, за якої громадськість і держава рівноправні партнери, й досі не існує механізмів громадського контролю за діяльністю навчальних закладів, звітності державних органів управління освітою перед суспільством, участі громадськості в прийнятті важливих рішень в процесах освітянської діяльності.

Вивчаючи нормативно-правові акти щодо реформування вищої освіти, в дисертації звертається увага на такі не врегульовані, законодавчо, проблеми як: видання вітчизняних наукових робіт в недостатній кількості, що створює несприятливі умови для розвитку науки, техніки, культури і чинить перешкоди для розвитку національної освіти; разом з новими рівнями акредитації в Україні існують залишки старої освітньої системи – в результаті в державі чотири рівні акредитації: молодшого спеціаліста (середня спеціальна школа), бакалавра, спеціаліста і магістра; низка законодавчих актів стосовно працевлаштування студентів захищає права молоді, відкриває для неї широкі перспективи, але в реалії не має досконалого правового механізму і випускники ВНЗ, здебільшого, повинні самостійно шукати собі робочі місця; нормативні документи в галузі освіти, в основному, мають характер пристосування до економічних обставин в яких функціонує держава та відображають скорочення Державного бюджету на освіту.

Зроблено висновок, що участь вітчизняної системи вищої освіти в євроінтеграційних перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток, набуття нових якісних ознак, а це можливо забезпечити шляхом проведення модернізації нормативно-правової бази освітянської діяльності та створення програми послідовного зближення її з європейським освітнім і науковим простором.

У підрозділі 1.3 «Характеристика правотворчої діяльності щодо забезпечення розвитку системи вищої освіти» акцентується увага на тому, що законодавство про освіту як окрема галузь складається з ряду великих нормативних блоків, які регламентують дошкільне виховання, загальну середню освіти та позашкільне виховання; професійно-технічну освіту; середню спеціальну освіту; вищу освіту, разом з тим зовсім не згадують про правові норми, які повинні регулювати відносини в таких сферах, як післядипломна освіта, аспірантура, докторантура, самоосвіта. Звичайно, ці блоки правового забезпечення не такі великі за обсягом як попередні, але перераховані підсистеми освіти є не менш важливими і потребують, також, правової регламентації.

Підкреслено, що новий етап для правотворчої діяльності в галузі вищої освіти розпочався 12 грудня 1991 року, коли Указом № 2 Президент України
створив Міністерство освіти України, ліквідувавши при цьому Міністерство народної освіти і Міністерство вищої освіти.

Зроблено висновок, що державне регулювання дефіцитної вищої освіти має бути замінено ринковим регулюванням попиту і пропозиції на ринку освітніх послуг.

Запропоновано органу законодавчої влади та Центральному органу виконавчої влади в системі освіти в змісті навчання за спеціальністю враховувати і зміст навчання в європейських університетах. Стандарти спеціальностей повинні носити рекомендаційний характер та мати масштаб використання, який визначається на добровільній, асоціативної основі. ВНЗ формує стандарт, його використовує, а споживач обирає, де і чому він буде вчитися і на яких умовах.

Дипломи повинні мати не єдиний державний зразок, а видаватися самим університетом, як у США, щоб кожен університет оберігав своє ім’я (як репутацію) на тепер уже глобальному конкурентному ринку освітніх послуг і ніс за нього відповідальність перед споживачем. При цьому викладачі, студенти, адміністрація закладу освіти, випускники та інші зацікавлені структури несуть солідарну відповідальність за підтримку авторитету навчальної установи, за якість освіти, рейтингові позиції.

Необхідна перебудова системи фінансування ВНЗ. Доцільно перекласти частину відповідальності за фінансування на споживачів - організації, сім’ї та самих студентів. Не може бути безкоштовною освіта в ринковій економіці, де знання – є товар з одного боку і, з іншого боку – продукт, що вимагає певних витрат на своє виробництво і матеріалізацію. Безкоштовність - фактор низької відповідальності всіх учасників освітнього процесу - студентів, керівництва, викладачів за зміст, якість і результат. Молоді люди повинні заробляти свої знання, вносячи свій внесок в реалізацію цієї можливості.

Необхідний баланс інтересів постачальників і споживачів послуг освіти – щоб попит був збалансований пропозицією. Введення певної (можливо, диференційованої) плати для раніше повністю безкоштовного, бюджетного прийому збільшить доступ до освітніх послуг більш широких верств населення.

Основною перешкодою для розширення підготовки у закладах освіти є дефіцит місць підготовки за  спеціальностями визначеними ринком.

Підготовка по незатребуваним, застарілим спеціальностями та дисциплінам – «даремні затрати» – студенти не працюють по неіснуючій спеціальності на скасованих робочих місцях. Молодь влаштовується на реальні робочі місця, що надаються реальним ринком і знову приходять на перенавчання, тепер уже за свої гроші, або знову на бюджетні місця.

Система органів правотворчої діяльності у галузі вищої освіти повинна бути реорганізована відповідно до реалій ринкових відносин, на основі інтеграції механізмів ринкового регулювання у внутрішнє середовище закладів освіти.

У підрозділі 1.4 «Нормативно-правове регулювання бюджетного фінансування вищої освіти в контексті реформування системи освіти» зазначається, що система освіти, вже досить тривалий час фінансується за залишковим принципом, це небезпечна для суспільства з економічного боку традиція. Оскільки інертність освітніх систем є достатньо високою, то зменшення фінансування відчувається лише через декілька років, це створює хибне уявлення про непотрібність витрат на освіту з боку держави.

Модернізація освіти в Україні є одним з найважливіших компонентів соціально-економічних перетворень останнього десятиліття. Реформи української освіти ускладнюються нестачею необхідного досвіду, матеріальних і кадрових ресурсів.

Існує кілька підходів до зміцнення системи бюджетного фінансування освіти: встановити мінімальні частки витрат державного і місцевого бюджетів на освіту; ввести цільові податки або встановити в рамках існуючих податків і податкових ставок певної частки податкових надходжень виключно цільового призначення; встановити мінімальні нормативи державних витрат, обчислених у грошовому еквіваленті на одну особу, або як частка ВВП на сферу освіти в цілому; розширити перелік видів видатків, що входять до поняття захищених статей бюджету, видатками на освіту.

За результатами авторських досліджень розроблені на національному рівні нормативи витрат на освіту мають передбачати для кожного регіону свій обсяг фінансування. Для цього на регіональному рівні потрібно встановити, по-перше, нормативи витрат за окремими статтями витрат ВНЗ; по-друге, нормативи витрат, необхідних для надання переліку освітніх послуг з розрахунку на одного студента. Водночас головною причиною невиконання затвердженої системи соціальних нормативів у регіонах була і залишається слабка їх реалізація через не розробленість відповідного механізму впровадження.

Розділ 2 «Адміністративна правосуб’єктність вищих навчальних закладів: загальні положення» присвячено характеристиці правового статусу вищих навчальних закладів, розгляду загально-понятійних ознак вищих навчальних закладів, вивченню організаційно-правових форм вищих навчальних закладів.

У підрозділі 2.1 «Становлення та розвиток вищих навчальних закладів: історико-правовий аспект» зазначається, що процеси реформування вищої освіти завжди супроводжувалися зростаючою потребою людей пізнати минуле, щоб зрозуміти сенс подій, що відбуваються. Ретроспективний погляд на розвиток вищої освіти, вивчення історичних джерел його становлення та розвитку сприятиме не лише якісному пошуку ефективних способів реформування системи вищої освіти України, але й усвідомленню взаємозв’язку урядового освітнього курсу з реалізацією планів по реорганізації суспільства.

Зроблено короткий екскурс в історію розвитку освіти і науки в Україні свідчить, про активне становлення і розвиток наукових і освітніх закладів вищого рівня, які стали центром розвитку науки в різних регіонах держави, створили надійні підвалини для нових поступів у царині освіти та науки у наші часи.

У підрозділі 2.2 «Види вищих навчальних закладів» наголошується на тому, що глобальний ринок освітніх послуг на теперішній час становить понад 2,5 трильйона доларів США і має стійку тенденцію до розширення. Лібералізація торгівлі освітніми послугами перетворює їх на важливу складову світової економіки. Університети розглядаються в якості важливих суб’єктів національної конкурентоздатності. Стратегії розвитку «університетського сектору» стають базовими елементами національних політик економічного розвитку.

Зазначено, що законодавець визначає ВНЗ через поняття «освітній заклад», при цьому не надає визначення останнього в жодному нормативно-правовому акті. Не зовсім коректно використані слова «освітній» і «навчальний», оскільки вони можуть тлумачитися як тотожні. Також, не врегульовані питання, які ж саме ознаки притаманні освітньому закладу, за якими можна виокремити ВНЗ з-поміж інших аналогічних суб’єктів.

Для врегулювання організаційно-функціональних засад діяльності вищої школи запропоновано прийняти Закон України «Про вищий навчальний заклад».

Підкреслено, що на сьогодні можна провести таку класифікацію вищих навчальних закладів: публічні (державні і муніципальні), приватні (недержавні), галузеві (підвідомчі центральному органу управління), відомчі (підлеглі органам управління різних галузей). За інституційністю і спеціалізацією можна виділити: класичні, технічні університети і ін.; за сферою діяльності: інженерні, медичні, педагогічні і ін.

Крім того існують архітектурно-будівельні, економіко-правові, фізичної культури, авіаційно-космічні та ті, що пов’язані за спеціалізацією - лісовою, гірською і металургійною, нафтовою і газовою, хімічною промисловістю, художньо-промисловою галуззю.

Таке видове різноманіття ВНЗ, їх диверсифікація, потребує детального регулювання правового статусу вищої школи з одночасним вираховуванням спеціалізації, у тому числі і в регулюванні.

Зроблено висновок, що для ефективного і оптимального регулювання особливостей адміністративно-правового статусу вищих навчальних закладів, вважаємо за необхідне:

1) закріпити засади адміністративно-правого статусу – конкретизоване чітке поняття вищого навчального закладу, їх види, завдання і функції, права і обов’язки, форми взаємодії з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та громадськістю Законом України «Про вищі навчальні заклади»;

2) розробити та прийняти типові Положення по кожному виду вищих навчальних закладів;

3) розробити та запровадити Типові статути по кожному типу вищого навчального закладу відповідно до його видової класифікації;

4) навчальний процес у ВНЗ формувати відповідно до попиту ринку праці;

5) провести дії щодо розмежування академічної й професійної спрямованості вищої освіти в Україні.

У підрозділі 2.3 «Організаційно-правові форми вищих навчальних закладів» зазначено, що необхідність легалізації діяльності освітніх установ тісно пов’язана з тим, що будь-якій організації повинна бути надана визначена законом правова форма. Законодавство України забороняє створювати установи форми діяльності яких ним не передбачені. Організаційно-правова форма визначається складом засновників вищої школи.

Історично склалося, що організаційною формою державних ВНЗ є установи, оскільки саме така форма є найбільш прийнятною для участі некомерційної юридичної особи, яка переслідує соціальну мету – надання якісно освітніх послуг населенню.

Питання ж організаційно-правової форми приватних ВНЗ залишається і досі невизначеним. Підґрунтям для створення в Україні приватних ВНЗ стали дві причини. По-перше, це науково-освітні потреби суспільства, які на даному етапі громадянського становлення та розвитку не могли вже задовольнятися лише діяльністю державних закладів освіти. І, по-друге, відсутність належного фінансування діяльності державних освітніх установ.

Визначено, що найбільшою проблемою приватних ВНЗ є віднесення їх до суб’єктів підприємництва, відсутність законодавчо закріпленої за ними організаційно-правової форми навчального закладу, дуалізм у нормативному регулюванні діяльності, ігнорування розв’язання зазначених завдань може призвести до «самоліквідації» приватного сектору української вищої школи.

Діяльність ВНЗ, яка здійснюється поряд з основною і у більшості випадків спрямована на її забезпечення, не є за своєю сутністю «підприємницькою».

По-перше, підприємництво має риси самостійності суб’єкта при його здійсненні. Натомість, ВНЗ не може самостійно її здійснювати, оскільки це можливо лише у випадку закріплення цього права у статуті. Отже, засновник може позбавити ВНЗ можливості здійснювати підприємницьку діяльність.

По-друге, підприємництво, за загальним визначенням, здійснюється з метою отримання прибутку з подальшим його перерозподілом між засновниками.

Враховуючи соціальну спрямованість діяльності ВНЗ та її конституційно-правову обумовленість, необхідно говорити про додаткову діяльність, яку ВНЗ здійснює для матеріального забезпечення можливості здійснювати статутну діяльність.

Підкреслено, що Закон України «Про вищу освіту» вказує на те, що керівник ВНЗ відповідає за провадження освітньої діяльності у ВНЗ, за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження будівель та іншого майна.

Разом з тим Закон не деталізує, які саме санкції повинні застосовуватися до керівника у разі здійснення ним порушень, і яких саме. Доцільно деталізувати цю статтю закону, і передбачити повну майнову відповідальність ректора ВНЗ за недобросовісне здійснення своїх повноважень щодо управління його діяльністю, зокрема за втрату майна та майнових прав ВНЗ.

Розділ 3 «Правові основи державного регулювання у галузі освіти» присвячено характеристиці системи державних органів управління у сфері освіти, аналізу повноважень органів місцевого самоврядування у галузі освіти, визначенню місця органів громадського самоврядування в управлінні освітою.

У підрозділі 3.1 «Система органів державного регулювання у сфері освіти» наголошується на тому, що сучасна система регулювання освітою належить до порівняно нового інституту державного регулювання. Інститут державного регулювання прийнято розглядати як здійснення державної політики через систему адміністративних установ.

Говорячи про такий напрям державного регулювання освітянської сфери як впровадження в життя освітніх та наукових програм відродження і розвитку національної культури, української мови та мов національних меншин, національно-культурних традицій корінних народів та національних меншин в Україні, то в цій частині необхідно, щоб це питання спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері освіти тільки координував і контролював, а організаційне його вирішення вбачається доцільним передати місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування.

Наголошено, що до вирішення питань підготовки кадрів, інформатизації освітньої сфери, для організації наукових досліджень на базі навчальних закладів, для організації з’їздів, конференцій, семінарів, нарад центральний орган управління має залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств (за погодженням з їх керівниками), вчених і практиків. Із залученням цих осіб мають утворюватися координаційні комісії, експертні та робочі групи для науково-організаційного супроводу виконання державних програм і проектів. Крім того, позитивною має бути практика залучення на основі контрактів (договорів) вітчизняних і зарубіжних вчених та спеціалістів до роботи в згаданих комісіях (групах), а також для надання консультацій, проведення аналізу стану та складання прогнозів розвитку освітнього потенціалу України.

Зазначено, що місцеві органи виконавчої влади мають разом з центральними органами влади організовувати психологічні служби для дітей та молоді, консультативні пункти з питань професійного консультування молоді та професійної орієнтації учнів.

Підкреслюється, що на регіональному рівні органи державної влади повинні визначати потреби й обсяги, розробляти пропозиції щодо державного замовлення на підготовку спеціалістів та робітничих кадрів для регіону.

Відзначаються також недоліки, що гальмують розвиток освіти в Україні. Так, у системі регулювання вищою освітою ігноруються вимоги про надання можливості вищим навчальним закладам самостійно розпоряджатися власними доходами.

Невизначені, на жаль, реальні потреби загальнодержавного та регіональних ринків праці. Майже половина вищих навчальних закладів не проводить науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки. На державні програми, в яких беруть участь вищі навчальні заклади, припадає лише близько 20 відсотків. На ці питання звертається особлива увага. Кожний навчальний заклад, особливо вищий, має стати науковим осередком.

Обмежуються права вищих навчальних закладів на здійснення фінансово-господарської діяльності, що не дозволяє залучати додаткові джерела фінансування для підвищення заробітної плати працівникам, придбання техніки, обладнання, літератури тощо, розміщувати тимчасово вільні кошти на депозитних рахунках. Автономія вищих навчальних закладів розвивається повільно і, фактично, є суто формальною. Потребує належного розвитку і набуття нового демократичного характеру та змісту громадське самоврядування у сфері освіти.

Стримуючим фактором розвитку освіти, а також таким, що негативно впливає на якість освітньої діяльності, є наявність великої кількості філій, малопотужних за освітнім і науковим потенціалом вищих навчальних закладів, підпорядкованість їх більш як двадцяти міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади.

У підрозділі 3.2 «Органи місцевого самоврядування та їх повноваження у сфері освіти» акцентується увага на тому, що органами місцевого самоврядування створюються відповідні органи управління освітою, діяльність яких спрямовується на: управління закладами освіти, що є комунальною власністю; організацію навчально-методичного забезпечення закладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовку та атестацію у порядку, встановленому Міністерством освіти і науки України; координацію дій педагогічних, виробничих колективів, сім’ї, громадськості з питань навчання і виховання дітей; визначення потреб, розроблення пропозицій щодо державного контракту і формування регіонального замовлення на педагогічні кадри, укладання договорів на їх підготовку; контроль за дотриманням вимог щодо змісту, рівня і обсягу освіти, атестацію закладів освіти, що є комунальною власністю.

Відзначено, що важливими принципами в діяльності органів місцевого самоврядування є забезпечення органічного зв’язку із світовою та національною історією, культурою, традиціями; забезпечення незалежності освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій, її світський характер (крім закладів освіти, заснованих релігійними організаціями).

Зазначається, що органам місцевого самоврядування варто приділити належну увагу забезпеченню наукового характеру вищої освіти. Місцеве самоврядування мало б забезпечити невтручання у навчально-виховний процес закладів освіти політичних партій та релігійних організацій, що має місце на практиці. Слід не забувати про законодавче закріплення принципу неприпустимості залучення учнів, студентів до участі в політичних акціях і релігійних заходах під час навчально-виховного процесу.

Не забезпечується належним чином органами місцевого самоврядування і такий важливий принцип як інтеграція навчання з наукою і виробництвом.

Зроблено висновок, що у процесі реформування освіти в Україні органи місцевого самоврядування мають отримати більше повноважень у питаннях управління освітою. Самим же органам місцевого самоврядування необхідно вивчати потреби регіону, області, району у спеціалістах відповідної кваліфікації і встановлювати відповідно обсяги набору студентів у вищі навчальні заклади та визначати напрями й обсяги структур з перепідготовки спеціалістів, вивільнених із різних галузей.

У підрозділі 3.3 «Місце органів громадського самоврядування в управлінні освітою» зазначається, що в умовах демократизації суспільства важливого значення як прояв народовладдя в гуманітарній сфері, зокрема у сфері освіти, набуває громадське самоврядування.  Вони створюються в Україні для управління освітою нарівні із системою державних управлінських органів.

Метою громадського самоврядування в управлінні галуззю освіти є сприяння захисту прав і забезпечення виконання обов’язків учасників навчально-виховного процесу, гармонійного розвитку особистості, формування практичних навичок організатора – керівника навчального закладу.

Важливим вбачається те, що органи студентського самоврядування сприяють гармонійному розвитку особистості студента і формуванню у нього навичок майбутнього організатора, керівника.

Зроблено висновок, що питання громадського самоврядування вимагають належного законодавчого врегулювання. На нашу думку, доцільним є розроблення окремого проекту Закону України «Про органи громадського самоврядування у галузі освіти».

Розділ 4 «Удосконалення адміністративно-правового регулювання організаційної діяльності у сфері освіти» присвячено особливостям утворення навчальних закладів усіх типів і рівнів акредитації, характеристиці організаційних засад науково-методичного забезпечення діяльності у сфері освіти, правовій регламентації організації та проведення державного інспектування навчальних закладів, вивченню особливостей організації міжнародної співпраці у сфері освіти.

У підрозділі 4.1 «Особливості діяльності навчальних закладів усіх типів і рівнів акредитації» наголошується на тому, що основною ланкою у сфері освіти є навчальний заклад. Потреба у вищих навчальних закладах незалежно від форм власності та їх мережа визначаються Кабінетом Міністрів України.

Підкреслено, що регулювання суспільних відносин у сфері освіти (у сферах навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України) здійснюється відповідно до законодавства України про освіту. Зазначено, що серед гуманітарних сфер на сьогодні саме освіта в Україні має найбільш потужну законодавчу базу, тобто є однією із найкраще регламентованих сфер діяльності. Прийнято Закон України «Про освіту» та профільні закони України «Про професійно-технічну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про дошкільну освіту», «Про вищу освіту» та ін. Ці нормативно-правові акти встановлюють правовий статус навчальних закладів, засади наукової, навчально-виховної, господарської діяльності, порядок ліцензування, атестації, акредитації в системі освіти, регламентують діяльність громадського самоврядування, міжнародну співпрацю в галузі освіти тощо.

Організація навчального процесу здійснюється навчальними підрозділами навчального закладу. Навчальний процес у навчальних закладах – це система організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на реалізацію змісту освіти на певному освітньому або кваліфікаційному рівні відповідно до державних стандартів освіти.

Він має організовуватися з урахуванням можливостей сучасних інформаційних технологій навчання та орієнтуватися на формування освіченої, гармонійно розвиненої особистості, здатної до постійного оновлення наукових знань, професійної мобільності та швидкої адаптації до змін і розвитку в соціально-культурній сфері, в галузях техніки, технологій, системах управління та організації праці в умовах ринкової економіки.

Форми навчання в навчальних закладах здійснюється за такими формами: денна (стаціонарна), вечірня, заочна (дистанційна), екстернат.  Можливе також й поєднання різних форм навчання.

Підкреслено, що в сучасних умовах, коли студенти змушені поєднувати навчання з працею, необхідно звернути увагу на таку форму навчання, як екстернат. Нагадаємо, що екстернат є особливою формою навчання осіб, які мають відповідний освітній (кваліфікаційний) рівень, для здобуття ними певного рівня освіти або кваліфікації шляхом самостійного вивчення навчальних дисциплін і складання у вищому навчальному закладі заліків, екзаменів та інших форм підсумкового контролю, передбачених навчальним планом. Доцільно напевно розробити спеціальні методичні посібники для навчання за цією формою для оптимального її використання.

Особливої уваги потребує післядипломна освіта, що є формою спеціалізованого вдосконалення освіти та професійної підготовки особи шляхом поглиблення, розширення й оновлення її професійних знань, умінь та навичок або отримання іншої професії, спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.

Зроблено висновок, що сучасних умовах проблема перепідготовки і перекваліфікації кадрів стає особливо актуальною. Вбачається за доцільне при розробленні окремого проекту закону про безперервну освіту передбачити подібну класифікацію форм такої освіти. Слід закріпити права кожної особи на безперервну освіту, вимоги до такої освіти, механізми забезпечення належної якості та рівня підготовки в закладах такого типу.

У підрозділі 4.2 «Організаційні засади науково-методичного забезпечення діяльності у сфері освіти» зазначено, що наукові дослідження, що проводяться за рахунок коштів державного бюджету, фінансуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки та (або) центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, незалежно від фінансування освітньої діяльності. В першочерговому порядку фінансуються фундаментальні та пошукові дослідження, а також науково-дослідні роботи, що виконуються в рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Акцентується увага на тому, що у сфері освіти в цілому здійснюється досить активна міжнародна наукова та науково-технічна співпраця. Форми такої співпраці можуть бути різноманітні, наприклад: провадження спільних наукових досліджень, технічних і технологічних розробок на основі кооперації, спільних науково-технічних програм; провадження досліджень та розробок за спільними координаційними угодами; виконання робіт, передбачених угодою, однією із сторін якої є організація іноземної держави або міжнародна організація.

Серед форм згаданої міжнародної співпраці й спільні дослідження та розробки у міжнародних колективах спеціалістів, міжнародних інститутах та спільних підприємствах, використання власності на науковий та науково-технічний результат на основі договорів між суб’єктами наукової та науково-технічної діяльності. Навчальні заклади України разом із зарубіжними навчальними закладами здійснюють й взаємний обмін науковою та науково-технічною інформацією, використовують об’єднані міжнародні інформаційні фонди, банки даних. Крім того, в їх арсеналі – проведення міжнародних конференцій, конгресів, симпозіумів, взаємний обмін науковими, науково-технічними й викладацькими кадрами, студентами й аспірантами, а також спільна підготовка спеціалістів.

Наголошено на необхідності в усіх регіонах України на базі вищих навчальних закладів створювати науково-технологічні агентства, технополіси та технопарки, бізнес-інкубатори та інші інноваційні структури, забезпечивши їх необхідною державною підтримкою і законодавчою базою. Актуальним завданням є впровадження в навчальний процес ВНЗ інформаційних технологій.

Доцільно ширше залучати наукові підрозділи навчальних закладів до участі в реалізації загальнодержавних (національних), державних (міжвідомчих), галузевих (багатогалузевих), регіональних (територіальних) програм, які є основним засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, розв’язання найважливіших природничих, технічних і гуманітарних проблем та їх наукового супроводження.

Підкреслено, що навчальні заклади мають ширше залучатися до виконання державного замовлення на науково-технічну продукцію, яка щорічно формується спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади на основі переліку найважливіших розробок, спрямованих на створення новітніх технологій і затверджується Кабінетом Міністрів України відповідно до чинного законодавства.

У підрозділі 4.3 «Правова регламентація організації та проведення державного інспектування навчальних закладів» зазначається, що державний контроль за діяльністю навчальних закладів незалежно від форм власності здійснюється з метою забезпечення реалізації єдиної державної політики у галузі освіти. Державний контроль проводиться центральними і місцевими органами управління освітою, Державною інспекцією навчальних закладів та іншими уповноваженими органами, які діють на підставі положень, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Державне інспектування навчальних закладів, а також контроль за дотриманням вимог щодо якості освіти, запровадження міжнародних та державних стандартів у сфері освіти здійснює спеціально уповноважений орган – державна інспекція.

Підкреслено, що, незважаючи на те, що система контролю, атестації, акредитації та ліцензування у сфері освіти в Україні достатньо врегульована, робота в цьому напрямі вимагає ще суттєвого вдосконалення. Як запорука забезпечення належної якості освітньої діяльності, система контролю атестації і акредитації у сфері освіти повинна постійно поліпшуватися.

Слід оптимізувати порядок ліцензування, атестації та акредитації вищих навчальних закладів незалежно від форм власності; забезпечити розроблення та застосування основних критеріїв, на основі яких необхідно здійснювати акредитацію вищих навчальних закладів за рівнями підготовки фахівців (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), зміну їх статусу та назви.

Зроблено висновок, що в Україні необхідно створити інфраструктуру акредитаційних центрів, налагодити систему контролю за виконанням умов ліцензій, виданих вищим навчальним закладам різних форм власності, розробити механізм поетапної інтеграції вищої освіти України в міжнародну систему, який передбачає визнання та нострифікацію в Україні документів про освіту, наукові ступені та звання; запровадження служби міжнародної акредитації, забезпечення впровадження міжнародних та європейських стандартів освіти.

У підрозділі 4.4 «Особливості організації міжнародної співпраці у сфері освіти» наголошено, що для України розвиток всебічних відносин з Європейським Союзом має надзвичайно важливе значення. ЄС відіграє особливу роль як у зовнішній, так і внутрішній політиці нашої держави. Власне, вже з кінця 1990-х років українська влада офіційно визначила, що інтеграція до ЄС є стратегічною метою країни, що відповідає, в цілому, очікуванням значної частини українського суспільства, створює надійні підстави для досягнення демократичного за змістом консенсусу в середовищі політичних еліт України.

Підкреслено, що у сфері освітянської співпраці існують такі основні стратегічні напрямки: посилення міжнародної позиції освітянських та наукових закладів України; орієнтування українських установ на пошук партнерів країн ЄС, СНД, США; підтримка створення міцних партнерських стосунків з найкращими закладами зарубіжних країн, надання переваги інтегрованій співпраці (освіта/дослідження); підтримка та заохочування наукових проектів співпраці в традиційно сильних українських галузях за участю молодих науковців.

Визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері освіти, інші центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади, Вища атестаційна комісія України разом з іншими державними установами, організаціями розуміючи важливість процесів взаємодії у галузі освіти, проводять роботу, пов’язану з встановленням еквівалентності атестатів і дипломів, із міжнародним визнанням навчальних курсів, кваліфікацій, вчених ступенів і звань. З цією метою мають бути розроблені та реалізовані заходи щодо взаємного визнання і встановлення еквівалентності документів про вищу і післядипломну професійну освіту, про вчені звання України та іноземних держав.

Зроблено висновок, що для інтеграції у світовий освітній простір та виконання Україною домовленостей згідно до Болонського процесу необхідно: істотно підвищити ефективність і якість міжнародної діяльності українських навчальних закладів, розширити експорт освітніх послуг, постійно запроваджувати нові спільні освітні програми.

Постала необхідність у залучені до процесів інтеграції та реформування у галузі освіти громадськості. Цікавою формою міжнародної співпраці громадських освітянських інституцій може стати створення спільних (міжнародних) навчально-виховних та педагогічних закладів, проведення спільних семінарів з питань обміну досвідом у сфері проведення освітянської реформи в різних країнах.

Головною метою інноваційної освіти є збереження та розвиток творчого потенціалу людини. Проте сьогодні недостатньо творчості та проектування. Освіта повинна бути пронизана загальнолюдськими цінностями та культурними надбаннями нації. Для цього перш за все необхідно зробити так, щоб вона розвивала гармонійне мислення, яке базується на поєднанні внутрішньої свободи особистості та її соціальної відповідальності, а також толерантності. Саме ці характеристики особистості сьогодні включені до переліку основних цінностей світової цивілізації, задекларованих у документах ООН.

Розділ 5 «Правове регулювання організаційних засад забезпечення фінансової діяльності у галузі освіти» присвячено характеристиці особливостей економіко-правового регулювання діяльності у сфері освіти, уточненню основних принципів та джерел фінансування освіти, розгляду правових засад цільового використання фінансових ресурсів та вдосконаленню організаційно-правового механізму фінансування у сфері освіти.

У підрозділі 5.1 «Особливості економіко-правового регулювання діяльності у сфері освіти» наголошується на тому, що в сучасних умовах всі види освіти підпорядковуються вирішенню широкого кола економічних, політичних та соціальних завдань, пріоритетність яких обумовлюється державними інтересами. Формування в Україні ринкової економіки, здійснення соціально-економічних перетворень в суспільстві суттєво впливають на всі сфери діяльності, докорінним чином змінюють принципи фінансування освітянської діяльності, пріоритети в роботі навчальних закладів, їх правовідносини як з окремим громадянином, так і з державою в цілому.

В Україні існують певні стандарти обов’язкової освіти в межах яких, вона є безоплатною і забезпечена бюджетним фінансуванням. В державі обов’язковою проголошено загальну середню освіту, що ж стосується інших видів навчання (дошкільного, середнього спеціального, вищого), то в цих секторах освіти, передбачається багатоканальне фінансування. Тобто реалізація конституційних норм у галузі освіти потребує коштів, обсяг яких обмежується фінансовими можливостями держави і джерелами її фінансування, нарівні з державою, можуть бути окремі особи, приватні та благодійні організації і ін.

Розділ IV «Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база навчальних закладів» Закону України «Про освіту» встановлює джерела фінансування, основні принципи здійснення фінансово-господарської діяльності та матеріальну базу державних навчальних закладів і не регулює питання фінансового забезпечення приватних навчальних закладів. Недосконалість законодавства щодо розвитку приватних закладів освіти та недостатнє висвітлення окремих аспектів їх фінансування перешкоджає розвитку приватного сектора в освітній галузі.

Аналіз законодавчої бази щодо фінансування освіти та документів, які дозволяють зробити висновки про реальне виконання цих актів, свідчить, що сьогоднішня ситуація з фінансуванням освіти не повною мірою відповідає законодавчій базі. Загальні фінансові витрати для розвитку системи освіти в цілому базуються на нормах законодавства про освіту в частині фінансування системи освіти і заходів, спрямованих на забезпечення державних гарантій педагогічним та іншим працівникам організацій системи освіти, проте, як правило, цих коштів ніколи не буває вдосталь.

Зазначено, що протягом останніх років в Україні приділялася велика увага підвищенню рівня фінансування освіти. Аналіз динаміки бюджетного фінансування освіти дозволяє зробити висновки про певне поліпшення ситуації, проте, незважаючи на те, що на сьогодні близько 20 % видаткової частини бюджету спрямовуються на фінансування освіти, до виконання передбаченого положеннями Закону України «Про освіту» фінансування освіти у розмірі не меншому, ніж 10 % валового внутрішнього продукту ще досить далеко.

Реальна економічна ситуація є основною перешкодою на шляху виконання законодавства у даній сфері. Кошти бюджетів усіх рівнів, що виділяються на освіту на сучасному етапі, не дозволяють не тільки здійснювати реконструкцію навчальних закладів та їх розвиток, а й навіть повністю фінансувати витрати на соціально захищені статті (виплата заробітної плати), не забезпечують покриття значної частини витрат на харчування, оплату комунальних послуг, поточне утримання будівель і споруд, що належать освітнім установам. Кошти на розвиток освітніх установ, зміцнення їх навчально-матеріальної бази в бюджеті практично не передбачені.

Зроблено висновок, що питання фінансування освіти (як бюджетне, так і позабюджетне) не слід розглядати автономно без їх тісної прив’язки до економічного розвитку країни. Так, бюджетне фінансування освіти значною мірою залежить від обсягу державного бюджету та необхідності подолання дефіциту фахівців у стратегічно важливих для держави напрямах, а потреба бізнесу у висококваліфікованих фахівцях є підставою та стимулом для розвитку, в основному, позабюджетних джерел фінансування освіти. Отже, сучасні механізми фінансування освіти мають розглядатися та розвиватися у напрямі, з одного боку, зростання обсягів бюджетного фінансування, з іншого – розвитку взаємодії установ освіти з бізнесом, налагодження партнерських взаємозв’язків з роботодавцями.

Існує необхідність у розробці нових підходів до формування ефективної моделі фінансування освіти в умовах обмеженості фінансових можливостей країни щодо фінансування сфери освіти.

Удосконалення фінансового забезпечення системи освіти необхідно здійснювати за такими напрямами:

- поступове збільшення асигнувань з бюджетів усіх рівнів на функціонування системи освіти з метою досягнення у найближчі роки фінансування освіти на необхідному рівні;

- ефективне використання бюджетних коштів на основі удосконалення існуючого механізму фінансування освіти та запровадження постійного моніторингу їх використання;

- залучення позабюджетних джерел фінансування освіти, а саме коштів фізичних і юридичних осіб, шляхом запровадження на рівні законодавства стимулюючих заходів та створення умов для залучення додаткових коштів до цієї галузі. Зрозуміло, що це має відбуватися без зниження освітніх стандартів і розмірів бюджетного фінансування.

Наголошено також на необхідності удосконалення законодавства із зазначених питань.

Країна не може в повній мірі забезпечити потреби освітніх закладів, але не зважаючи на фінансові, законодавчі і інші негаразди, суспільству необхідно забезпечити молодь якісними та професійними освітніми послугами, адже це єдина передумова успіху як молодих громадян, так і держави загалом.

У підрозділі 5.2 «Основні принципи та джерела фінансування освіти» наголошується на тому, що система фінансового забезпечення освіти має створити стабільні передумови для розвитку всіх напрямів галузі з метою формування високого освітнього рівня української нації. Досягнення цієї мети передбачає вивчення механізму бюджетного фінансування галузі освіти, який свідчить: в Україні запроваджена багаторівнева модель фінансування освіти, яка передбачає залучення до фінансування освіти бюджетів різних рівнів; бюджетне фінансування загальної середньої та дошкільної освіти здійснюється на основі нормативів, що розраховуються, виходячи з вартості навчання одного учня та його утримання в навчальному закладі; бюджетне фінансування вищої та середньої спеціальної освіти здійснюється шляхом формування та виконання державного замовлення в цій сфері; одним із напрямів бюджетного фінансування освіти є фінансування заходів, спрямованих на залучення позабюджетних джерел.

Акцентовано увагу на необхідності уточнення поділу функцій між різними рівнями державної влади у сфері освіти, зокрема в частині фінансування освіти та координування роботи щодо фінансового забезпечення освітнього простору в Україні. Обґрунтовується необхідність розробки програми реформування фінансування освіти з бюджетів всіх рівнів.

Бюджетні фінансові нормативи у сфері освіти у тому вигляді, в якому вони існують на сьогоднішній день, фактично встановлюють мінімальний обсяг фінансування цієї сфери на одну особу, на основі якого визначається гарантований державою мінімальний обсяг витрат на освіту в цілому. Зрозуміло, що ефективне функціонування механізму фінансування освіти, коли здійснюється тільки «мінімальне» фінансування і фактично відсутня інвестиційна складова, що, наприклад, не дає можливості здійснювати закупку нових комп’ютерів, поповнювати бібліотечні фонди тощо, неможливе.

У стратегічному плані для реальної оцінки ситуації з фінансуванням освіти необхідним вбачається визначення обсягів не тільки мінімальних, а й таких нормативів, які б забезпечували рівень фінансування, зумовлений об’єктивними потребами її функціонування і розвитку. Наявність об’єктивних нормативів дозволяє бачити перспективу розвитку фінансування освіти та дає підстави для оцінки реальної ситуації з фінансуванням освіти в державі.

Поточне бюджетне фінансування могло б здійснюватися з огляду на об’єктивні нормативи фінансування освіти та з урахуванням можливостей бюджетів усіх рівнів. З іншого боку, наявність такої інформації була б корисною для розроблення напрямів позабюджетного фінансування освіти і могла б стати стимулом для здійснення інвестицій в цю галузь, наприклад, обсяги інвестицій, які не перевищують об’єктивні (а не мінімальні!) нормативи фінансування освіти, могли б мати певний пільговий режим їх реалізації.

Зроблено висновок, що для нормального розвитку сфери освіти необхідно на законодавчому рівні передбачити такий механізм фінансування цієї сфери, у якому не тільки б визначався рівень «мінімального» фінансування освіти, а приймався, і такий механізм, який би забезпечував фінансування освіти у необхідних, адекватних сьогоднішнім реаліям обсягах.

Зазначено, що державне замовлення у сфері освіти фактично консервує існуючу структуру підготовки фахівців, оскільки існуючий механізм формування і виконання державних замовлень не відповідає повною мірою вирішенню проблем забезпечення економіки країни певного виду фахівцями в необхідних обсягах. Відсутність порядку формування державного замовлення у сфері освіти унеможливлює визначення реальної потреби держави у підготовці необхідної кількості фахівців робочих професій та спеціалістів із вищою освітою.

Підкреслено, що фактично механізм державного замовлення у галузі освіти не відповідає концептуальним засадам державного замовлення, визначеним Законом України «Про поставки продукції для державних потреб». Для того, щоб механізм державного замовлення у галузі освіти був ефективним необхідно, щоб він базувався на:

- аналізі ринку праці, визначенні необхідного обсягу фахівців кожної спеціальності у важливих для держави галузях економіки, формуванні законодавчої бази із зазначених питань;

- законодавчому врегулюванні порядку укладення державного контракту між замовником державного замовлення та його виконавцем, укладанні угоди між навчальним закладом та студентом, спрямованої на забезпечення відпрацювання у державному секторі економіки кожного фахівця, який навчався за державним замовленням, та подальшого відшкодування витрачених на його навчання коштів, якщо він не відпрацював передбачений угодою термін.

Тільки в такому випадку реалізація державного замовлення буде обґрунтованою і не витрачатимуться марно кошти, а процес формування і реалізації державного замовлення набуде закінченого та логічного вигляду.

У підрозділі 5.3 «Правові засади цільового використання фінансових ресурсів у сфері освіти» зазначається, що фінансування освіти всіх видів не може здійснюватися лише за рахунок бюджету. Така ситуація склалася, передусім тому, що стандарти, законодавчо встановлені в освітній сфері не відповідають можливостям їх бюджетного забезпечення коштами.

За таких умов цілком природним є те, що в освітніх закладах усіх типів широко практикується залучення різних позабюджетних джерел фінансування, які на сьогоднішній день стають все більш поширеними і є надійним джерелом фінансування освітніх установ.

Зазначимо, що, зважаючи на всі позитивні моменти, позабюджетне фінансування не є заміною бюджетного фінансування. Воно має доповнювати бюджетне, і у будь-якому випадку не повинно призвести до того, щоб держава почала скорочувати бюджетний перерахунок коштів. Крім того, позабюджетне фінансування не повинно призводити до скорочення освітньої діяльності у навчальних закладах на користь, наприклад, розширення сфери надання платних послуг.

Аналіз моделі фінансування державних навчальних закладів з позабюджетних джерел свідчить про недостатню урегульованість на законодавчому рівні окремих аспектів такої діяльності. Так, Законом України «Про освіту» та іншими законодавчими актами визначається принципова можливість запровадження платного навчання, проте не встановлюється механізм прийняття такого рішення.

Зокрема, не визначаються підстави, за яких може бути введено платне навчання (можливо, при недостатності бюджетного фінансування?), не встановлюється максимальний обсяг платних послуг, який може надавати державний навчальний заклад з тим, щоб при цьому не створювалися перешкоди для якості процесу навчання в межах бюджетного фінансування.

Зроблено висновок, що невизначеність законодавства та непрозорість процесу платного та безплатного навчання, з одного боку, створює підстави для зловживань, з іншого – нечіткі вимоги до використання державних ресурсів у державних навчальних закладах для здійснення платного навчання дозволяє встановлювати плату за навчання нижчу, ніж в приватних навчальних закладах, що може розцінюватися як недобросовісна конкуренція.

Найкращим виходом із зазначеної ситуації було б розділення процесів безплатного та платного навчання та механізмів надання платних та безплатних послуг. Такий підхід унеможливлює зловживання шляхом включення обов’язкових безплатних послуг, що фінансуються з бюджету, до складу платних, а також створив би для навчальних закладів всіх форм власності рівні умови, упереджуючи можливість непрозорого використання державної власності для надання платних освітніх послуг.

У підрозділі 5.4 «Вдосконалення організаційного механізму фінансування у сфері освіти» наголошено, що одним із перспективних напрямів удосконалення механізму фінансування освіти є створення на законодавчому рівні стимулів для залучення якомога більшого числа споживачів платних освітніх послуг до процесу отримання освіти як у державних, так і приватних навчальних закладах. Йдеться передусім про те, що частина бюджетних коштів, які передбачаються на фінансування освіти, не передається безпосередньо закладу освіти, а спрямовується на стимулювання потенційних споживачів платних освітніх послуг.

Зазначається, що в останні роки спостерігається тенденція до зростання кількості бажаючих здобути вищу освіту на платній основі, що створює постійно зростаючий попит на платні послуги недержавних вузів і платні відділення державних вузів. Як видно, процедура розподілу бюджетних коштів на надання кредитів для здобуття вищої освіти (які можуть виявитися й не кредитом, а бюджетним фінансуванням) є достатньо непрозорою та практично на кожному етапі містить достатньо можливостей для прийняття суб’єктивних рішень.

Доцільно, на думку дисертанта, змінити концепцію кредиту на освіту, а саме – встановити загальновизнану процедуру особистого освітнього кредиту, тобто надати можливість для особистого освітнього кредитування громадян комерційним банкам. При цьому громадянин, якщо він згодний отримати вищу освіту на платній основі, але ще не має в своєму розпорядженні достатніх засобів для оплати освітніх послуг, бере в банку довгостроковий кредит, який з відсотками відшкодовується з його майбутніх доходів. Роль держави у функціонуванні цього інституту полягає в забезпеченні стимулів для комерційних банків здійснювати таке довгострокове кредитування, наприклад, шляхом надання їм податкових пільг. До того ж банки матимуть право вимагати від громадянина ті або інші гарантії повернення кредиту (порука, застава тощо).

Зроблено висновок, що однією з необхідних умов подальшого розвитку системи освіти України є надійна банківська система, яка дозволить запровадити різні механізми отримання якісної вищої освіти.

Розділ 6 «Основні напрями розвитку конституційного права громадян на освіту в Україні» присвячено вивченню підстав для розвитку конституційного права на освіту в Україні, напрямів розвитку конституційного права громадян на освіту в Україні, розвитку гарантій права громадян на освіту в Україні.

У підрозділі 6.1 «Підстави для розвитку конституційного права на освіту в Україні» наголошується на тому, що перспективи розвитку конституційного права на освіту в Україні пов’язані передусім зі змінами у суспільстві та системі освіти, які вимагають перш за все удосконалення законодавчого регулювання. Особливості соціокультурних процесів в Україні визначають зміст конституційно-правових новацій, напрями та форми їх реалізації детермінуються безпосередньо особливостями функціонування вітчизняної політико-правової системи.

Назріло питання і законодавчого закріплення розподілу сфер відповідальності виробників освітніх послуг та держави у галузі забезпечення стандартів вітчизняної освіти, що є суттєвим для гарантування доступності якісної освіти. Роль державних органів влади в розвинених країнах досить велика з точки зору надання відповідного статусу вищим навчальним закладам та їх дипломам. В Україні потрібні додаткові законодавчі гарантії держави стосовно якості освіти у тій складовій, яка має відношення до комерційного сектору і де поки що громадяни залишаються наодинці з ринком освітніх послуг.

Загальним недоліком нинішньої системи законодавчого регулювання ринку освітніх послуг є відсутність чітких параметрів і напрямів структурної перебудови галузі у відповідності з потребами ринкової еконо­міки. Освітнє законодавство має бути переорієнтоване не на забезпечення абстрактного права громадян на освіту, а на реалізацію конкретних освітніх програм, що гарантують їм рівень освіти, достатній для успішної участі у ринковій економіці.

Важливим напрямом удосконалення нормативно-правового регулювання освітнього ринку є оптимізація його комерційної та соціоцентричної орієнтації.

Удосконалення законодавчого регулювання конкурентно-комерційних відносин у межах ринку освітніх послуг має орієнтуватися на виконання таких стратегічних завдань: переведення конкуренції між виробниками освітніх послуг зі сфери цінової конкуренції у сферу боротьби за якість; визначення позиції держави як регулюючого чинника ринку освітніх послуг: по-перше, забезпечення державою стабільного ринкового розвитку суспільства; по-друге, чітке визначення державою «правилах гри» для суб’єктів ринку освітніх послуг; по-третє, виконання самою державою взятих на себе зобов’язань у сфері організації ринку освітніх послуг; законодавче стимулювання координації та співробітництва виробників освітніх послуг, особливо через освітні програми різних рівнів; запровадження державного моделювання стратегій розвитку освітнього ринку. Це моделювання може мати різні виміри в залежності від його мети і відповідно – показників, які кладуться в його основу. Але в будь-якому вигляді воно здійснюється у вигляді репрезентативної інформаційної моделі, в яку закладені прогнози динаміки розвитку; створення цілісної системи управління ринком освітніх послуг з боку держави.

Зроблено висновок, що необхідні зміни як у Конституції України, так і у галузевому законодавстві, які б більш чітко визначали механізми забезпечення права на освіту у національно-мовному аспекті і в результаті адаптують вітчизняне законодавство у цій сфері до загальноєвропейських норм. Пріоритетом тут має бути чітке формулювання законодавцем правових норм, що визначають гарантії суб’єктів права на освіту та механізми судового захисту означеного права у випадку його порушення.

У підрозділі 6.2 «Напрями розвитку конституційного права громадян на освіту в Україні» наголошується, що сьогодні освітня галузь є складовою практично всіх матеріально-виробничих та духовно-практичних процесів і сфер життєдіяльності, що мають місце у сучасній українській громадськості. Освіта є одним з найбільш потужних ресурсів соціально-економічного розвитку, фактором становлення ефективних механізмів державного та соціального управління, складовою становлення самоврядних механізмів функціонування міст та сіл України, найбільш потужним чинником розвитку культури, одним з пріоритетних компонентів модернізації країни на шляху до євроінтеграції. У ракурсі забезпечення прав людини освіта також є невід’ємною частиною практично всіх прав людини і громадянина, оскільки без достатнього рівня інтелектуального розвитку, компетенції, навичок та знань людей  неможливі реалізація та гарантування жодного права чи громадянської свободи.

Підкреслено, що до найбільш важливих проблем напряму розширення гарантій конституційного права на освіту слід віднести: 1) розширення повноважень органів місцевого самоврядування у галузі фінансування та матеріального забезпечення освітніх закладів. Значною мірою вирішення вказаної проблеми пов’язано з проведенням в Україні політичної та адміністративної реформ і становленням самоврядної моделі державного управління; 2) становлення державно-громадської системи освіти та управління освітніми закладами. Цей аспект розширення гарантій права на освіту пов’язаний як з залученням додаткових ресурсів для розвитку освітньої галузі, так і з нормативно-правовим забезпеченням участі в організації освітнього процесу споживачів освітніх послуг або їх представників. У першому випадку мова йде про законодавче оформлення максимально можливої за існуючих умов розширеної системи позабюджетного фінансування освітніх установ з боку юридичних та фізичних осіб; 3) підтримка спонсорства та благодійництва в освітній сфері. У всьому світі спонсорські кошти є одним з основних ресурсів розвитку освіти. Зокрема, система опікунських (наглядових) рад освітніх закладів у низці розвинених країн функціонує саме на фінансовому фундаменті спонсорування їх діяльності приватними фізичними та юридичними особами; 4) розширення можливостей суб’єктів громадянського суспільства щодо організації освітньої діяльності. Особливо це стосується корпоративної освіти, конфесійної освіти, нетрадиційних форм освіти тощо. Порівняння вітчизняної системи освіти з європейськими аналогами свідчить про значно вужчий спектр форм освітньої діяльності в Україні. Це не може не позначитися на обсязі задоволення права на освіту українських громадян. Вирішення проблеми можливе за рахунок законодавчого перегляду і послаблення процедур акредитації та ліцензування освітньої діяльності; 5) запровадження механізмів соціального партнерства у галузі освіти, особливо щодо розвитку професійної та післядипломної освіти.

Зроблено висновок, що основні напрями удосконалення конституційно-правового забезпечення права на освіту визначаються загальними тенденціями розвитку українського суспільства. Вони пов’язані з розробкою та прийняттям нової Конституції України, наданням статусу конституційного Закону «Про освіту», удосконаленням на цій основі існуючих та прийняттям низки нових законів та підзаконних актів.

У підрозділі 6.3 «Розвиток гарантій права громадян на освіту в Україні» зазначається, що гарантіям прав і свобод людини і громадянина в сучасних наукових дослідженнях надається пріоритетне вивчення. На їх основі, проектуючи тематику на сферу освіти, можна зробити висновок, що гарантії права на освіту – це система умов, засобів і способів, які забезпечують фактичну реалізацію, охорону та захист конституційного права людини і громадянина на освіту, при яких особистість може реально захистити і відстоювати на законних підставах передбачену Конституцією України, законодавчими актами можливість реалізації зазначеного права.

Гарантії права на освіту доцільно поділити на соціальні та юридичні. Перші стосуються наявності соціальних ресурсів, достатніх для забезпечення необхідного для суспільства та громадянина рівня гарантій права на освіту. Другі відображають адекватність нормативно-правового регулювання права на освіту реальним потребам та можливостям у досліджуваній сфері суспільства та громадянина.

Аналіз юридичної літератури дає підстави виділити серед соціальних гарантій гарантії економічні, соціально-політичні, ідеологічні та організаційні.

Механізм охорони конституційного права людини і громадянина на освіту охоплює систему правових норм, що охороняють суспільні відносини в галузі освіти і безпосередню діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування й інших суб’єктів, направлену на створення умов для реалізації суб’єктивного права, виконання юридичних обов’язків в освітній сфері всіма громадянами, органами й організаціями

Зроблено висновок, що в Україні загалом створено достатньо ефективну систему гарантування права громадян на освіту та його окремих складових. Однак динамічний розвиток українського суспільства та його освітньої сфери потребує постійного удосконалення конституційно-правових механізмів гарантування та захисту зазначеного права. Цей процес реалізується як через удосконалення існуючих нормативно-правових актів, так і через прийняття нових законів.

Загальноправовою основою розвитку гарантій права на освіту є процес удосконалення конституційного регулювання освітньої галузі. Змістом вказаного процесу є удосконалення освітньої та суміжних галузей законодавства. Орієнтирами розвитку гарантій права на освіту українських громадян є європейські стандарти у цій галузі.

ВИСНОВКИ

В дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми – визначення сутності, специфіки правового регулювання та практичної діяльності щодо управління у сфері вищої освіти в Україні. Здійснений аналіз теоретичних засад, специфіки правового регулювання і практичної діяльності державних органів управління та освітянських установ дозволив сформулювати низку положень та висновків, які в сукупності утворюють єдину концепцію адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення організаційно-правового, методологічного та методичного забезпечення ефективності функціонування вищої освіти в Україні. Основні з них такі:

Насамперед акцентовано увагу на тому, що в останні роки як в науковій літературі, так і в засобах масової інформації все частіше ведуться дискусії щодо зниження ефективності вітчизняної системи вищої освіти. Приєднання України до Болонського процесу зобов’язує державне управління країни, в першу чергу, завершити модернізацію та реформування вищої освіти і надалі здійснювати освітні послуги з урахуванням європейських норм і стандартів. Одночасно слід пам’ятати, що поліпшити діючу систему вищої освіти, лише частково модернізуючи окремі її підрозділи, застосовуючи вибіркові методи й технології, без кардинальних змін самої системи, неможливо.

Підкреслено, що досконалість і повнота законодавчої бази у сфері освіти є першою необхідною умовою як формування та реалізації самої державної освітньої політики, так і забезпечення можливості ефективного функціонування системи вищої освіти. Аналіз нормативно-правових актів про вищу освіту свідчить, що при всій прогресивності нормативно-правових документів, прийнятих в останні роки й спрямованих на розвиток вищої школи, для них все ще характерна суперечливість, неоднозначність тлумачення, неконтрольованість виконання низки положень. Державна освітня політика щодо модернізації системи вищої освіти у контексті Болонського процесу буде ефективною тільки тоді, коли чинне законодавство розроблятиметься у контексті європейської інтеграції. Тому вирішення цих проблем потребує внесення суттєвих змін до нормативно-правових актів або розробки та прийняття нового Закону «Про вищу освіту», а також поглибленого аналізу відповідності законодавства України в галузях освіти і науки, інноваційного розвитку міжнародним стандартам, прийнятих у розвинутих країнах світу.

Сьогодні вищі навчальні заклади країни приймають на навчання 70 % випускників шкіл. За прогнозами європейських експертів, для надання якісної освіти Украйні достатньо мати 40-50 вищих навчальних закладів, зі статусом автономної діяльності.

Саме тому протягом декількох останніх років основна дискусія щодо подальшої долі вищої освіти України точиться навколо проблеми надання автономії вищим навчальним закладам. Ця проблема – центральна для реформування усієї системи вищої освіти України. Адже вища освіта є інноваційною галуззю, котра за своєю природою потребує розмаїття поглядів і підходів до проведення досліджень, викладання і управління. Централізована, авторитарна система, що існує в українській вищій освіті, за своєю природою не є сумісною з таким розмаїттям і, у певному розумінні, не є сумісною з самою вищою освітою. Інший недолік авторитаризму полягає у тому, що він як неринковий механізм нездатний швидко реагувати на зміни в потребах ринку праці.

Визначено, що однією з найважливіших ознак автономності вищого навчального закладу є навчання студентів за навчальними планами, затвердженими ним самим. Подоланню авторитаризму в українській системі вищої освіти істотно допомогло б також обмеження змісту державного і галузевих стандартів вищої освіти, зокрема, через встановлення більш загальних вимог до освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Підкреслено, що освітня діяльність на території України здійснюється вищими навчальними закладами на підставі ліцензій, які видаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Обов’язковою умовою видачі ліцензії університетам є наявність у них необхідної матеріально-технічної, науково-методичної та інформаційної бази, бібліотеки, науково-педагогічних кадрів за нормативами, що встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки. Разом з тим підсумкові екзамени приймають Державні екзаменаційні комісії, голови яких затверджуються Міністерством.

Охарактеризовано механізм акредитації вищого навчального закладу. Акредитація – це підтвердження певного рівня якості освітніх послуг, а також їхньої відповідності потребам окремих професійних галузей у країні. Саме вона є підставою для продовження терміну дії ліцензії. За результатами  акредитації напрямів, спеціальностей та вищих навчальних закладів видаються сертифікати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Звернуто увагу на ще однин нелогічний факт в системі вищої освіти, який полягає в дипломах «державного зразка», положення про які регламентує Закон України «Про вищу освіту». Даний механізм видання диплому є нічим іншим як інструментом, що забезпечує залежність вищих навчальних закладів від Міністерства освіти і науки, адже дипломи видаються саме Міністерством, а не ліцензованим і акредитованим університетом.

Зроблено висновок, що якщо дотримуватись принципу автономності вищих навчальних закладів, тоді рішення щодо умов прийому на навчання для здобуття вищої освіти також повинні прийматися самими університетами.

Акцентовано увагу, що більшість студентів приходить до аудиторій ВНЗ зі шкільної лави. І головним завданням викладачів навчальних закладів є виділення індивідуальних якостей студента і формування єдиного морального стриженя, котрий і дозволить їм стати мужніми, свідомими, інформаційно розвиненими і відданими своїй справі фахівцями. Зокрема, таке виховання, повинно розроблятися з урахуванням його спілкування з однолітками за межами ВНЗ, впливу не кращих взірців масової культури, вікової легковажності.

Наголошується, що такої сукупності завдань і проблем, котрі постають сьогодні, галузь вищої освіти ще не знала. Досвід роботи вищих навчальних закладів показує, що основними напрямами її удосконалення є:

- розвиток нормативної та організаційно-структурної складової (удосконалення законодавчої та відомчої нормативно-правової бази, підвищення ефективності організаційно-управлінської діяльності, удосконалення структури та управління в межах конкретного вищого закладу освіти та ін.);

- підвищення ефективності навчального процесу (покращення якості викладання, розробка і впровадження нових методик навчання, удосконалення методичної роботи, поліпшення якості педагогічного процесу, застосування нових методів організації навчального процесу, широке залучення новітніх технологій, передусім інформаційних тощо);

- удосконалення соціальної, психологічної, виховної роботи (підвищення ефективності професійної орієнтації та професійного відбору, психологічного супроводження навчального процесу, соціальної роботи та соціальних досліджень).

Визначено, що вищі навчальні заклади сьогодні намагаються самостійно вирішувати свої проблеми. Провідні фахівці активно працюють над удосконаленням законодавчої бази освітянської галузі. Щороку вони готують і подають до Верховної Ради України, її комітетів десятки науково обґрунтованих законопроектів, поправок та доповнень до чинних законодавчих актів. Ця робота потребує подальшої координації, адже неприпустимо, щоб слушні і потрібні суспільству пропозиції фахівців найвищої кваліфікації губилися в коридорах влади, а самі автори залишались непочутими. Позитивним уявляється той факт, що науково-педагогічні склади ВНЗ всіх відомств багато й плідно працюють над вдосконаленням своєї (відомчої) нормативної бази. Такі напрями діяльності необхідно посилити й активізувати.

Підкреслено, що існуюча структура освітянських установ в цілому відповідає поставленим перед ними завданням. Ректорати, вчені ради мають власну, чітко визначену компетенцію і здійснюють реальне керівництво всіма сторонами діяльності ВНЗ. У деяких закладах вищої освіти для організації навчально-виховного процесу створені інститути (об’єднання кафедр з факультетом) як складові університету. Такі надбудови створюють лише незручності для кафедр у мобільному вирішенні їх проблем (бюрократизм, заангажованість та втрата часу). Тому інститути потрібно або ліквідувати як неефективний елемент ВНЗ, або реформувати і чітко визначити їх повноваження та відповідальність. Структура й механізм управління ВНЗ повинні  бути диверсифікованими і гнучкими.

Акцентовану увагу на тому, що кафедра – це основний, базовий структурний підрозділ, який наповнює навчальний процес реальним змістом. Робота з кафедрами потребує поліпшення в плані підвищення їхньої прийнятності до освітянських інновацій, активізації творчого ставлення до навчального процесу, бажання шукати, знаходити і застосовувати на практиці нові методи і форми роботи.

Обґрунтовується необхідність у застосуванні подальших заходів для підвищення рівня координації і синхронізації наукових досліджень ВНЗ. Сьогодні науковці здатні розв’язувати складні завдання як фундаментального, так і прикладного характеру. Запропоновано зосередити організаційні заходи на цілеспрямованому використанні цього потенціалу, запобіганні дублюванню досліджень. З цією метою необхідно чітко організувати ефективну роботу Міністерства освіти і науки України та інших міністерств, координації науково-дослідних робіт освітянських установ.

Підкреслено нагальну необхідність поліпшення роботи щодо організації наукових досліджень за замовленнями галузевих організацій. Важливим напрямом наближення наукових досліджень до потреб практики, посилення прикладності результатів наукового пошуку є більш тісна співпраця з практичними галузевими органами і організаціями, залучення до творчих колективів найбільш досвідчених і кваліфікованих фахівців.

Стає усе більш очевидним, що необхідна розробка довгострокової програми структурної адаптації національної освітньої політики до нових міжнародних умов.

При розробці стандартів враховуються процеси створення єдиного освітнього простору в Європі. Рекомендації щодо нормативних вимог визначаються згідно з Лісабонською конвенцією і Болонською декларацією.

Підкреслено очевидність, що смислом і основним показником прогресу людства є розвиток кожної окремої людини на основі її здібностей. До того ж це – головний важіль подальшого прогресу суспільства, особливо в умовах переходу до науково-інформаційних технологій, а потім – і суспільства знань, де успіх у виробництві й життєдіяльності залежатиме насамперед від розвитку людини. У зв’язку з цим істотно актуалізується не тільки з огляду на інтереси окремої людини, а й суспільства в цілому, завдання – якомога більше наблизити навчання і виховання кожної дитини до її здібностей та особливостей. В дисертації цей принцип запропоновано вважати визначальним під час проведення будь-яких змін в освіті. Бо саме він дозволить досягти найвищої якості освіти і, що надзвичайно важливо, не всупереч природі кожної людини, а завдяки її пізнанню й розвитку.

Зауважено, що зроблено лише перший крок в науковому аналізі сучасної вищої освіти в Україні. Здійснено спробу розглянути вищу освіту як складну комплексну систему.

Отже, дисертація охоплює найважливіші питання розвитку адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні. Однак вирішення даних проблем є дуже складним завданням, тому вимагає продовження досліджень з метою внесення нових пропозицій та рекомендацій щодо удосконалення адміністративно-правового регулювання вищої освіти.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ за темою дисертації:

1. Курко М. Н. Адміністративно-правове регулювання вищої освіти в України : монографія / М. Н. Курко. — Х. : Вид-во Харківського національного ун-ту внутр. справ, 2010. — 376 с.

2. Курко М. Н. Окремі організаційно-правові засади становлення і розвитку вищої освіти в Україні / М. Н. Курко // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. — 2010. — № 1. — С. 533-538.

3. Курко М. Н. Проблеми ефективності вищої освіти в Україні / М. Н. Курко // Право і суспільство. — 2010. — № 4. — С. 120-123.

4. Курко М. Н. Державне управління у галузі вищої освіти України / М. Н. Курко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. — 2010. — № 3. — С. 163-171.

5. Курко М. Н. Особливості утворення навчальних закладів усіх типів і рівнів акредитації в Україні / М. Н. Курко // Право і суспільство. — 2010. — № 5. — С. 129-135.

6. Курко М. Н. Роль вищої освіти в умовах становлення правової держави / М. Н. Курко // Форум права. — 2010. — № 2. — С. 224-230. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2007-3/07pgosbu.pdf.

7. Курко М. Н. Деякі аспекти правового регулювання становлення і розвитку вищої освіти в Україні / М. Н. Курко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. — 2010. — Вип. 2 (49). — С. 309-316.

8. Курко М. Н. Правове регулювання становлення і розвитку вищої освіти України / М. Н. Курко // Держава та регіони. Серія право. — 2010. — № 2. — С. 144-145.

9. Курко М. Н. Нормативно-правове забезпечення фінансування вищої освіти в України / М. Н. Курко // Право і безпека. — 2010. — № 2 (34). — С. 100-106.

10. Курко М. Н. Історичний екскурс становлення та розвитку вищих навчальних закладів в Україні / М. Н. Курко // Наше право. — 2010. — № 2 (2). — С. 69-75.

11. Курко М. Н. Понятійно-термінологічна характеристика правового статусу вищого навчального закладу / М. Н. Курко // Наше право. — 2010. — № 3. — С. 59-65.

12. Курко М. Н. Організаційно-правові форми вищих навчальних закладів в Україні / М. Н. Курко // Кримський юридичний вісник. — 2010. — № 2 (9). Ч.1. — С. 119-125.

13. Курко М. Н. Органи місцевого самоврядування та їх повноваження у галузі освіти / М. Н. Курко // Європейські перспективи — 2010. — № 4. — С. 38-45.

14. Курко М. Н. Механізми державного контролю навчальних закладів в Україні / М. Н. Курко // Наше право. — 2010. — № 2 (1). — С. 75-80.

15. Курко М. Н. Співпраця України та Європейського Союзу в галузі вищої освіти / М. Н. Курко // Центральноукраїнський правничий часопис — 2010. — № 2. — С. 98-104.

16. Курко М. Н. Організація науково-методичної діяльності вищих навчальних закладів в Україні / М. Н. Курко // Держава та регіони. Серія право. — 2010. — № 3. — С. 142-147.

17. Курко М. Н. Стан та нормативно-правове врегулювання фінансового забезпечення освіти / М. Н. Курко // Право і безпека. — 2010. — № 1 (33). — С. 140-143.

18. Курко М. Н. Основні принципи та джерела фінансування вищої освіти / М. Н. Курко // Європейські перспективи — 2010. — № 3. — С. 49-56.

19. Курко М. Н. Правові засади цільового використання фінансових ресурсів у сфері вищої освіти / М. Н. Курко // Форум права. — 2010. — № 3. — С. 227-233 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2007-3/07pgosbu.pdf.

20. Курко М. Н. Вдосконалення окремих аспектів організаційно-правового механізму фінансування у сфері освіти / М. Н. Курко // Вісник Академії управління МВС. — 2010. — № 36. — С. 127-132.

21. Курко М. Н. Забезпечення реалізації конституційного права  громадян на освіту в Україні / М. Н. Курко // Наше право. — 2010. — № 4 (1). — С. 24-30.

22. Курко М. Н. Напрями розвитку конституційного права громадян на освіту в Україні / М. Н. Курко // Право і безпека. — 2010. — № 3 (35). — С.131-136.

23. Курко М. Н. Розвиток гарантій права на освіту в Україні / М. Н. Курко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. — 2010. — Вип.82. — С.42-46.

АНОТАЦІЇ

Курко М.Н. Адміністративно-правове регулювання вищої освіти в України – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків, 2010.

Дисертацію присвячено з’ясуванню сутності адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні, що обумовило необхідність уточнення правового забезпечення розвитку вищої освіти, з’ясування особливостей нормативно-правового регулювання бюджетного фінансування та організаційно-правових форм вищих навчальних закладів, розгляду проблемних питань системи державних органів, органів місцевого самоврядування та громадського самоврядування в управлінні сферою освіти, характеристики організаційних засад науково-методичного забезпечення діяльності у галузі вищої освіти, розгляду організаційних засад забезпечення фінансової діяльності в освітянській сфері та напрямам розвитку конституційного права громадян на освіту. В дисертації з’ясовується сутність та уточнюються особливості економіко-правового регулювання діяльності у сфері освіти, надаються пропозиції щодо підвищення дієвості навчальних закладів усіх типів і рівнів акредитації, формулюються пропозиції щодо внесення конкретних змін і доповнень до чинного законодавства та відповідних підзаконних актів із зазначених питань.

Ключові слова: освіта, вища освіта, адміністративно-правове регулювання, вищі навчальні заклади, фінансове забезпечення, якість, освітні послуги, конституційні права.

Курко Н.Н. Административно-правовое регулирование высшего образования в Украине – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.07 – административное право и процесс; финансовое право; информационное право. – Харьковский национальный университет внутренних дел, Украина, Харьков, 2010.

Диссертация посвящена выяснению сущности административно-правового регулирования высшего образования в Украине как неотъемлемой составляющей развития духовной культуры Украинского народа, воссоздания интеллектуальных и производительных сил общества, залогом общественного мира и будущих успехов в укреплении и утверждении авторитета Украины как суверенного, независимого, демократического, социального и правового государства – полноправного члена европейского и мирового сообщества. Это обусловило необходимость уточнения правового обеспечения развития и роли высшего образования, выяснения особенностей нормативно-правового регулирования бюджетного финансирования и организационно-правовых форм высших учебных заведений, рассмотрения проблемных вопросов системы государственных органов, органов местного самоуправления и общественного самоуправления в управлении сферой образования, характеристики организационных принципов научно-методического обеспечения деятельности в сфере высшего образования, регулирования организационных принципов обеспечения финансовой деятельности в образовательной сфере и развития конституционного права граждан на образование.

В диссертации выясняется сущность и уточняются особенности экономико-правового регулирования деятельности в сфере образования, формулируются предложения по повышению действенности учебных заведений всех типов и уровней аккредитации, формулируются предложения по внесению конкретных изменений и дополнений в действующее законодательство и соответствующие подзаконные акты по указанным вопросам.

Впервые сформулированы основы общей теории административно-правового регулирования высшего образования в Украине.  Комплексно, с использованием современных методов познания, учетом новейших достижений правовой науки определяются проблемные правовые и организационные вопросы становления, развития и функционирования административно-правового регулирования высшего образования в Украине, приведено авторское видение путей их решения. Основные элементы финансовой деятельности в сфере образования охарактеризованы во взаимосвязи с их целью и задачами; субъектами и объектами финансирования; механизмом его реализации; принципами, формами, методами и источниками финансирования; механизмом взаимодействия субъектов финансовых отношений между собой, органами государства и общественностью; механизмом оценки эффективности экономико-правового обеспечения.

Усовершенствованы правовое обеспечение, направления и формы взаимодействия высших  учебных заведений с иными государственными учреждениями, органами местного самоуправления и общественными организациями, разработаны концепции взаимодействия данных субъектов; механизмы лицензирования и аккредитации учебных заведений, а также в целом системы аттестации и оценивания знаний студентов. Подчеркнуто, что органы образования должны внедрять современную национальную систему оценки и мониторинга качества образования, которое бы максимально совмещало в себе требования международных и государственных стандартов, практики и национальных традиций. Сформулирован ряд конкретных предложений и рекомендаций, направленных на совершенствование административно-правового регулирования высшего образования в Украине, в том числе по уточнению ряда законодательных и подзаконных актов.

Ключевые слова: образование, высшее образование, административно-правовое регулирование, высшие учебные заведения, финансовое обеспечение, качество, образовательные услуги, конституционные права.

Kurko N.N. The Administrative and Legal adjusting of higher education in Ukraine is. – Manuscript.

Thesis for a doctor’s degree by specialty 12.00.07 – administrative law and procedure; financial law; informational law. – Kharkov National University of Internal Affairs, Kharkov, 2010.

Dissertation is devoted finding out of essence of the administrative and legal adjusting of higher education in Ukraine as an inalienable constituent of development of spiritual culture of the Ukrainian people, recreation of intellectual and productive forces of society, by the mortgage of the public world and future successes in strengthening and claim of authority of Ukraine as the sovereign, independent, democratic, social and legal state - full-fledged member of European and world community. It stipulated the necessity of clarification of the legal providing of development and role of higher education, finding out of features, normative-legal adjusting of the budgetary financing and legal forms of higher educational establishments, consideration of problem questions of the system of public organs, organs of local self-government and public self-government in a management the sphere of education, to description of organizational principles of the scientific-methodical providing of activity in industries of higher education, adjusting of organizational principles of providing of financial activity in an elucidative sphere and development of constitutional right for citizens on education.

Key words: education, higher education, administrative legal adjusting, higher educational establishments, financial providing, quality, educational services, constitutional rights ts.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На правах реклами: терапевтический лазер милта и Рикта. . the intelligent investor pdf

Освітня бібліотечка

На правах реклами: