Get Adobe Flash player
Home Освіта та суспільство Виховний ідеал сучасності

Опитування

Як ви оцінюєте стан освіти в Україні за 5-ти бальною шкалою?
 

Статистика сайту

free counters

РГ ЗиГзаг

Яндекс.Метрика

Виховний ідеал сучасності

Рейтинг статті: / 2
НайгіршеНайкраще 

У Збірці методичних матеріалів з організації виховної роботи в ДВНЗ Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана в підпункті 1.1. «Мета та завдання виховання студентів університету» написано: «Формування національної інтелігенції, сприяння збагаченню й оновленню інтелектуального генофонду нації, виховання її духовної еліти – це мета, що стоїть перед вищими навчальними закладами на одному рівні з підготовкою висококваліфікованих фахівців. Досягнення мети виховання можливе лише за умови комплексного підходу і залучення до цієї роботи всього професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів (ВНЗ), адміністрації, органів студентського самоврядування та громадських об’єднань студентської молоді. «Головною метою виховання, на досягнення якої спрямовано зусилля професорсько-викладацького колективу, громадських органiзацiй i угруповань, є формування цiлiсної i гармонійно розвиненої особистості з високою національною самосвiдомiстю. Така особистість — це насамперед громадянин української держави, її патріот, гуманіст, для якого пріоритетом є загальнолюдські й загальнодержавні цiнностi, це людина з високою фаховою підготовкою й широким світоглядом, розвинутим інтелектом, належним рівнем загальної, політичної та правової культури». Викладено дуже художньо, змістовно, чітко підібрані формулювання, але, на мою думку, далеко від реальності. Подібне написано в усіх програмах з організації виховної роботи інших ВНЗ.

Чи досягається ця мета в процесі навчання студентів київських ВНЗ, чи так і залишається метою?!

Видатний український педагог і психолог Григорій Ващенко застерігає: «Не слід думати, що виховний ідеал нації може бути відбитий лише в педагогічних системах, або інакше, в творах педагогів. Він відбивається і в звичаях народу, і в його пісні, і в творах письменників. Він твориться віками і по традиції переходить від старших поколінь до молодших, що його доповнюють і удосконалюють. Такий традиційний виховний ідеал поряд з іншими народами має і нарід український». Даючи загальну характеристику традиційного народного українського ідеалу людини і визначаючи його основні (головні) риси, Г.Ващенко констатує: «В основному це ті ж самі риси, що про них писали письменники княжого періоду. Це передусім тверда віра в Бога і відданість їй, готовність жертвувати за неї життям…» «…Це надія на Бога, на його піклування, що лягла в основу здорового оптимізму й мужності…» «Це високий патріотизм…» «Це пошана до старших батьків…» «Це любов до праці…» «Серед основних рис українців, які значною мірою формували уявлення про ідеал, слід відзначити загальну культурність і релігійність» Г.Ващенко вважав: «Розв’язуючи питання про цілі виховання сучасної української молоді, ми мусимо рахуватись не лише з нашими традиціями, а з тими завданнями, що ставить перед нами сучасне й майбутнє, а також прийняти до уваги психічні властивості нашого народу як позитивні, так і негативні».

Якщо порівняти уявлення про виховний ідеал Г.Ващенка, що був визначений ним багато десятиліть тому з тим, що у «Збірці» можна знайти багато спільного. Це свідчить про те, що за широкий проміжок часу він не змінився і продовжує існувати в сучасному суспільстві.

Для відчуття контрасту хотілось би згадати про виховний ідеал за часів Радянського Союзу. Адже в комуністичному суспільстві СРСР освітня політика була кардинально іншою. Держава дійсно навчала, виховувала і перевиховувала, розвивала своє суспільство. Освіта була безкоштовною і від цього чомусь найкращою. Молодь вступала самостійно, виключно завдяки своїм інтелектуальним здібностям, відбір був дуже жорсткий. Студенти були впевнені в своєму майбутньому, у них була гарантія того, що закінчивши університет вони отримають роботу за спеціальністю. Держава забезпечувала всі соціальні гарантії. У молоді був стимул і мотивація до навчання. Червоні дипломи, медалі, інші відзнаки та звання мали вагу, оскільки ними можна було скористатися. Адже найкращі випускники отримували зелене світло, мали змогу після розподілу залишитися в своєму місті або переїхати до столиці. Університети готували спеціалістів широкого профілю, які потрібні своїй державі, які будували економіку своєї держави. Існували держзамовлення на конкретних спеціалістів у різних галузях. Це за часів СРСР слово патріотизм мало значення, оскільки воно закладалося у свідомості людини ще змалечку. В сім’ї, дітсадочку, школі, університеті виховували відчуття патріотизму, вчили, що бути патріотом своєї країни – це гідно. Виховували загальнолюдські й загальнодержавні цінності. Не порожніми словами для тогочасної молоді були: гуманізм, почуття обов’язку, взаємоповага, пошана до старших поколінь, взаємодопомога, культура, поведінка. Випускник ВНЗ того часу – це висококваліфікований спеціаліст широкого профілю, людина вихована, досвідчена, з високим рівнем духовної та правової культури, з широким світоглядом, з відчуттям поваги і пошани до себе та інших, борець за справедливість, за національну ідею, не байдужий до всього, що відбувається навколо, патріот і гуманіст, гідний представник свого покоління і держави.

Сучасна картина навчання і виховання в київських університетах, на жаль, не така райдужна і однозначна. Що ми спостерігаємо сьогодні: освіта платна і коштує далеко не дешево, безкоштовна освіта існує, але кожен рік це приблизно 10-15 чоловік на місце і все одно перевага тим, хто більше дасть хабаря. Корупція процвітає, все продається і купується, в тому числі оцінки, атестати, дипломи, екзамени, заліки і т.д . Якість освіти знизилась, самі студенти це відчувають, рівень знань недостатній, щоб влаштуватися на престижну роботу. Викладацько-професорський склад не завжди кваліфікований і досвідчений. Змінилась форма власності, приватні навчальні установи – практика сьогодення. Отримати ліцензію на надання освітніх послуг – питання часу і грошей. Звідси поширились випадки коли студенти закінчують 5, 6 курс, а ніхто ніякого диплому їм не видає. Не новою вважається тенденція, коли університети певного профілю та направленості починають урізноманітнювати перелік своїх спеціальностей, відкриваються нові факультети, з’являються нові спеціальності, поява яких досить неоднозначна, а інколи взагалі непотрібна. Навіщо НПУ ім. Драгоманова готувати юристів або економістів, якщо споконвіку готував педагогів і вчителів? Якби не жила в сучасній Україні відповіла б: «А чому б і ні, юристи, економісти потрібні суспільству, хай їх буде більше», але на сьогодні це додаткові гроші для університету, мало хто замислюється та піклується про якість професіональної підготовки таких «юристів» та «економістів».

Сьогодні студенти поділяються на тих, хто навчається для викладачів, батьків, роботи, коханого хлопця, «корочки» (диплому), задля чого завгодно, тільки не заради себе і для себе. У багатьох відсутня правильна мотивація та стимул, дехто взагалі не розуміє навіщо вчитися, якщо гроші можна заробити і без цього. Навряд чи виховання розумної, всебічно розвиненої людини, гідного громадянина суспільства входить до компетенції окремо взятого ВНЗ. Навряд чи хтось з викладачів бере на себе відповідальність виховувати, а тим більше перевиховувати студентів. Зараз все побудовано у спосіб: «не хочеш – не треба, діло твоє!». Студентів з перших курсів привчають до самодисципліни, самоорганізації, самонавчання і як наслідок до самовиховання. На мою думку завдання викладача як раз і не в тому, щоб виховувати, а в тому щоб корегувати, направляти, наставляти, підказувати, консультувати, радити.

Отже, підводячи підсумок хочу сказати, що в сучасному анархічному, корумпованому, матеріальному суспільстві немає шансів виховати здорове, освічене, розумне, духовно збагачене, культурне покоління. Немає надії ні на який патріотизм, він існує тільки на словах, або у гучних лозунгах з Майдану, особливо після того як російській мові надали статус «другої державної». Не слід покладатися лише на університет, педагогів, вчителів, людину виховує соціум, держава. Поки не буде ладу в державі, не буде ладу ніде. На сьогодні ми маємо людей для держави, а не навпаки.

Ідеали були, є і будуть, питання лише в тому, чи хочемо ми, наше українське суспільство, прагнути до цих ідеалів. Покаже час.

Анастасія Федотова

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На правах реклами:

Освітня бібліотечка

На правах реклами: